Тывровский волости Винницкого уезда. Начальное музыкальное образование Леонтович получил у отца, который играл на виолончели , скрипке , гитаре и некоторое время руководил хором семинаристов. Мама, которая умела петь научила народных песен. В году Леонтович поступил в Немировской гимназии. В 1888 году, из-за нехватки средств, отец переводит его в Шаргородского начального духовного училища, где воспитанники содержались на полном пансионе. В училище он овладел пение по нотам и мог свободно читать сложные партии в церковных хоровых произведениях .
1.2. Первые творческие шаги
1898 Леонтович закончил духовную семинарию и решил работать учителем в сельских школах и одновременно самостоятельно совершенствовать свое музыкальное образование. В селе Чукови он организовал самодеятельный симфонический оркестр, который исполнял украинские мелодии и пьесы русских и украинских композиторов. 1901 году он издал первый сборник песен с Подолье . 1903 году вышел второй сборник подольских песен с посвящением Н. Лысенко.
В то время создал много хоровых обработок, в частности знаменитый "Щедрик", а также "поют петухи", "Малая иметь одну дочь", "Дударик", "Ой взошла заря" и др.. В Тульчине знакомится с композитором Кириллом Стеценко . 1916 вместе с хором Киевского университета выполняет свою обработку "Щедрика", которая принесла ему большой успех у киевской публики.
1.3. Киевский период
Подробные сведения о той трагедии стали известны благодаря двум редким документам, нашла заведующая отделом областного краеведческого музея Лариса Семенко. После многих лет сбора материалов в музей и поповнювання его фондов туда попал толстый дневник известного украинского писателя Степана Васильченко . Там упоминалось об одном из ближайших друзей Леонтовича, Гната Яструбецкий, поскольку он записал подробный рассказ отца Леонтовича об убийстве композитора. Именно Игнат Васильевич собрал больше материалов о жизни и творчестве Леонтовича, написав его биографию, а в своем дневнике поведал о ту ужасную ночь в Марковцы :
| " | "Это была очень тяжелая и опасное путешествие," - написал он в своем дневнике. Прежде исследователь отправился в село Марковку, ныне Теплицкого района, отцу композитора. Хотел из первых уст узнать, что же случилось в тот январский день с его сыном. Вот как описывает об этом исследователь. В субботу 9 января года Николай Леонтович был в Тульчине . По просьбе сестры Виктории он положил на ноты "Завещание" Шевченко. Под вечер, в тот же день, он приехал лошадьми в Марковку к отцу. Еще не успели обменяться новостями, как во двор въехала телега. "Была шесть часов вечера по солнцу... Домой зашел молодой, 22-23-х лет, среднего роста человек. Темный блондин, без усов и бороды. Руки имел Холен, с длинными пальцами. Хорошо одетый. Пальто с овечьим воротником. На голове кепка. Разговор русский, солдатская. попросился переночевать. " Если бы Леонтович знали, что дают ночлег убийцы... Прибывший говорил, что в Марковке имеет много дела. Что он чекист (источник). Проводит борьбу с местным бандитизмом. Предлагал рассмотреть документы с печатями Гайсинского ЧК. Особенно предлагал это сделать Николаю Дмитриевичу. А документов была "гора". Леонтович рассмотрел их и, возвращая владельцу, сказал: "С такими документами опасно везде ночевать". Незваный гость называл себя по фамилии Грищенко. Как было указано он в документах, никто не знает, потому что Николай Дмитриевич единственный, кто смотрел документы, никому ничего не говорил по этому поводу... Звук выстрела разбудил отца. Была 7.30 утра. На кровати под окном сидел полусогнутых Леонтович и испуганным голосом спросил: "Что это, взрыв?" Произнеся эти слова, упал на подушку. Над его кроватью стоял Грищенко. Он был бос, в одном белье. В руках держал оружие, выбрасывая стреляную гильзу. Дома были еще сестра композитора Виктория и дочь Галина. Им, как и отцу композитора, незваный гость позвьязував руки. Он надел на себя напивкожушок, который носил отец Леонтовича. Ругался грязными словами. Требовал денег. На глазах у всех вытряхивал все из кошелька Николая Дмитриевича. Забрал 5000 рублей разной валютой. Все опрокинул в доме. Искал вещи. И с вещами вышел. В настоящее время Леонтович лежал с открытыми глазами. На кровати и на полу была лужа крови. На крик пана отца прибежал учитель, другие люди. Они развязали руки Леонтовича, наложили повязку на рану пострадавшего. Рана была с правой стороны. Рваная рана. Леонтович еще успел сказать: "Папа, я умираю". Была восемь часов утра, воскресенье 10 января года. Когда приехал врач, Леонтович был уже мертв. 12 января , когда хоронили композитора, в Марковке мела очень сильная метель. " | " |
Хронология технологий искажения-искажение фактов коммунистическим режимом о смерти Николая Леонтовича:
- Але, з припиненням існування СРСР, громадськості відкрилося чимало прихованих сторінок історії і, як наслідок, вдалося віднайти й оприлюднити факти зумисного вбивства органами ВЧК талановитого українського композитора - Миколи Леонтовича.
2. Творчі здобутки
2.1. Композитор Леонтович
Микола Леонтович на марці України
Основу музичної спадщини Леонтовича складають хорові мініатюри - обробки українських народних пісень, які й донині є неперевершеними й виконуються всіма українськими хорами в Україні і діаспорі . Це позначені великим талантом композитора перлини народного мелосу "Щедрик" , "Козака несуть", "Дударик", "Із-за гори сніжок летить", "Женчичок-бренчичок", "Гаю, гаю, зелен розмаю" та багато інших. На основі українських народних мелодій Леонтович створював цілком оригінальні самобутні хорові композиції, всебічно художньо переосмисливши їх, надавши їм неповторного звучання. Леонтович був одним з перших серед майстрів української музики, які по-новому інтерпретували фольклор , використовуючи музичні надбання європейської музично-хорової культури. Водночас почерк Леонтовича вирізняється з-поміж інших граничною гнучкістю і природністю руху голосів, ювелірною шліфовкою деталей. Леонтович вдало використав традиції імпровізаційності в творчості українських кобзарів , які кожну нову строфу тексту пісні інтерпретували по-новому. Леонтович застосовував темброву варіантність виконання народних рапсодів у своїх обробках, надаючи хору можливість розкрити велике розмаїття гармонії, контрапункту. Послідовно втілюючи в своїх обробках ідею гармонізації й поліфонічності, Леонтович, маючи глибоку й різнобічну музичну освіту, широко використовував найкращі досягнення світової хорової техніки.
Тематика хорових мініатюр композитора надзвичайно різноманітна. Це обрядові, церковні , історичні, чумацькі , жартівливі, танцювальні, ігрові пісні. Одне з центральних місць у творчості Леонтовича посідають хори на побутові теми. Це, зокрема, "Ой у лісі при дорозі", "Ой темная та невидная ніченька", "Мала мати одну дочку", "Ой з-за гори кам"яної". Вони характерні динамічним розгортанням сюжету, активною драматизацією подій та образів. Взірцем такого високого драматичного піднесення може служити народна пісня "Пряля", в якій Леонтович досяг рівня трагічної балади.
В піснях-реквіємах "Козака несуть", "Із-за гори сніжок летить", "Смерть" Леонтович талановито переосмислив мелодику народного плачу, використовуючи специфічне звучання окремих голосів та цілих хорових груп, застосовуючи різні хорові звукові ефекти, наприклад, спів із закритим ротом.
Найвищим досягненням композитора вважаються пісні "Щедрик" та "Дударик", в яких Леонтович досягнув максимальної ритмічної організації. Особливо популярним був і залишається "Щедрик", в якій органічно поєднані прийоми народного багатоголосся з досягненнями класичної поліфонії, і кожен голос відіграє цілком самостійну виражальну роль, відтворюючи найтонші зміни настрою в пісні, подаючи кожен художній образ у граничному завершенні.
2.2. Леонтович Диригент-хормейстер
2.3. Леонтович - Учитель
Початок 20-го століття озаменував нові шляхи в українському вчителюванні, яке перейшло від бурсацько -релігійного до народницько-українського спрямування. А Миколі Леонтовичу вдалося й на цій, педагогічній ниві, проявити свій талант.
Леонтовичу, як і багатьом тогочасним українським композиторам Миколі Лисенку , Кирилу Стеценку , Якову Степовому , притаманне було поєднання творчої, педагогічної і виконавської (диригентсько-хорової ) діяльності. Понад двадцять років Микола Леонтович віддав роботі вчителя співів у школах різних міст: Тиврова , Вінниці , Гришиного (нині Красноармійська) , Тульчина та Киев . Як, композитор він був ще й добре обізнаний зі станом викладання співів у школах, з художнім рівнем учнівських хорів. Чимало своїх сил він віддавав педагогічній праці в учительській семінарії, Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, та на диригентських і театральних курсах, а ще на курсах працівників дошкільного виховання чи навіть робітничих гуртках і школах.
Именно, в Музыкально-драматическом институте имени Николая Лысенко и на дирижерских курсах Леонтович преподавал хоровое пение, основы техники дирижирование , теория музыки и контрапункт . Проводя свои занятия он часто знакомил хористов со своими песнями ("Позволь мне, мать", "Ой там, за горой", "Дударик"), выявляя в них замечательное умение, за довольно короткий ча, охватить хоровое произведение в целом и создать полноценное впечатление об этой композиции. Как преподаватель музыкально-теоретических предметов, в частности контрапункта, композитор был последователем методологических принципов своего учителя Болеслава Яворского - автора теории ада ритма, которая была в те времена довольно распространенной. А на курсах дошкольного воспитания он проявил себя как опытным практикам-методист. Следуя стройной последовательности, он применял свои методы изучения песен детьми, предлагая им сначала простые, а подальше - сложные песенные образцы. И особенно обращал внимание на составные части самой песни - мотив , фраза, предложения , период (куплет). В процессе пения ребенка он учитывал и развивал чувство ритма у нее, используя, при этом, отражение ритмического пульса руками, ногой, пальцами, Леонтович комбинировал различные позиции пения - предлагая пение сидя и стоя, пение отдельными группами, а затем всех вместе, и что самое главное, всегда считал необходимым, прибегать к музыкально-слуховой наглядности, в частности пения самого учителя. Большое значение Николай Леонтович оказывал дикции исполнителя, певца дыханию, предостерегая от слишком сильного, форсированного звука , отстаивая тех или громкий пение и соответствующее его применения при исполнении песен. А по подбору / выбора песен, Леонтович ориентирует учителей пения на песни канонического склада, считая, что их усвоение создает почву для двоголосного пения.
До этого общества входили такие известные украинские художники, как). Именем Леонтовича названы улицы Диск камерного хора Киев с духовными произведениями Леонтовича
опера
хоры на слова украинских поэтов:
композиции на литургические тексты
- Литургия св. Иоанна Златоуста,
- Молебен,
- части Всенощной;
хоровые обработки украинских народных песен
(свыше 150)
в частности:
Литература
- Жадько В.А. Николай Аркас. Сочинения в 2-х томах.-Т.1.-К., 2008.-с.207-478.
- Дяченко М. Д. Леонтович. Рисунки из жизни, К., 1941, 1950, 1963, 1969, 1985;
- Леонтович М. Д. 36. статей и материалов, упор. В.Довженко, К., 1947;
- Гордейчук Н. Н. Д. Леонтович. Очерк о жизни и творчестве, К., 1956;
- он же. М.Леонтович, К. 1960, 1972,1974, 1977;
- Творчество Д. Леонтовича. 36 статей, упор. В.Золочевський, К., 1977;
- Завальнюк А. М. Д. Леонтович. Неизвестные страницы творчества, Винница, 1996;
- он же. Некоторые вопросы стиля творчества М. Д. Леонтовича, Винница, 1996;
- он же. М. Д. Леонтович, Винница, 1997;
- он же. Николай Леонтович: исследования, документы, письма, Винница, 2002.
, Украина)
Николай Дмитриевич Леонто́вич (13 декабря , село Монастырёк , Подольская губерния , Российская империя - 23 января , село Марковка , Подольская губерния , УССР) - российско-украинский композитор , хоровой дирижёр , общественный деятель, педагог.
Автор широко известных обработок украинских народных песен для хора «Щедрик», «Дударик», «Казака несут». Его обработка «Щедрика» известна во всем мире как рождественская колядка «Carol of the Bells » .
Биография
В то время создал много хоровых обработок, в частности знаменитый «Щедрик», а также «Пиють петухи», «Мала мати одну дочку», «Дударик», «Ой взошла заря » и др. В Тульчине знакомится с композитором Кириллом Стеценко . В 1916 году вместе с хором Киевского университета исполняет свою обработку «Щедрика», принесшая ему большой успех у киевской публики.
Творчество
Основу музыкального наследия Леонтовича составляют хоровые миниатюры - обработки украинских народных песен, которые и поныне являются непревзойденными и исполняются всеми украинскими хорами в Украине и диаспоре . Это отмеченные большим талантом композитора жемчужины народного мелоса «Щедрик», «Козака несуть», «Дударик», «Из-за горы снежок летит», «Женчичок-бренчичок», «Гаю, гаю, зелен розмаю» и многие другие. На основе украинских народных мелодий Леонтович создавал вполне оригинальные самобытные хоровые композиции, всесторонне художественно переосмыслив их, предав им неповторимое звучание. Леонтович был одним из первых среди мастеров украинской музыки, которые по-новому интерпретировали фольклор , используя музыкальные достижения европейской музыкально-хоровой культуры. Вместе с тем почерк Леонтовича выделяется среди других предельной гибкостью и естественностью движения голосов, ювелирной шлифовкой деталей. Леонтович удачно использовал традиции импровизационности в творчестве украинских кобзарей , которые каждую новую строфу текста песни интерпретировали по-новому. Леонтович применял тембровую вариантность народных рапсодий в своих обработках, предоставляя хору возможность раскрыть огромное разнообразие гармонии, контрапункта. Последовательно воплощая в своих обработках идею гармонизации и полифоничности, Леонтович, имея глубокое и разностороннее музыкальное образование, широко использовал лучшие достижения мировой хоровой техники.
Тематика хоровых миниатюр композитора чрезвычайно разнообразна. Это обрядовые, церковные, исторические, чумацкие, шуточные, танцевальные, игровые песни. Одно из центральных мест в творчестве Леонтовича занимают хоры на бытовые темы. Это, в частности, «Ой, в лісі у дороги», «Ой, темная и невидимая ночка», «Мала мати одну дочку», «Ой, з-за гори кам`яної». Они характерны динамичным развертыванием сюжета, активной драматизацией событий и образов. Образцом такого высокого драматического подъема может служить народная песня «Пряля», в которой Леонтович достиг уровня трагической баллады.
В песнях-реквиеме «Козака несуть», «Из-за гори сніжок летит», «Смерть» Леонтович талантливо переосмыслил мелодику народного плача, используя специфическое звучание отдельных голосов и целых хоровых групп, применяя различные хоровые звуковые эффекты, например, пение с закрытым ртом.
Наивысшим достижением композитора считаются песни «Щедрик» и «Дударик», в которых Леонтович достиг максимальной ритмической организации. Особенно популярным был и остается «Щедрик», в которой органично сочетаются приемы народного многоголосия с достижениями классической полифонии, и каждый голос играет вполне самостоятельную выразительную роль, воспроизводя тончайшие изменения настроения в песне, подавая каждый художественный образ в предельном завершении.
Память
Файл:Винниця Леонтович.jpg
Бюст Николая Леонтовича на аллее выдающихся земляков в Виннице
Список произведений
Опера :
- «На русалчин великдень» (по сказке Б. Гринченко, 1919, неоконченное; 1975 М. Скорик завершил, отредактировал и инструментовал для современного состава симфонического оркестра);
Фрагменты
композиций
М. Леонтовича
Хоры на слова украинских поэтов :
- «Льодолом», «Літні тони» (оба на сл Г. Чупринки),
- «Моя пісня» (сл. И. Билиловського),
- «Легенда» (сл. М. Вороного);
Композиции на литургические тексты :
- Литургия св. Иоанна Златоуста,
- Молебен,
- Части Всенощной;
Хоровые обработки украинских народных песен (более 150):
Литература
- Дяченко В. М. Д. Леонтович. Рисунки из жизни, К., 1941, 1950, 1963, 1969, 1985;
- Леонтович М. Д. 36. статей и материалов, упор. В. Довженко, К., 1947;
- Гордийчук М. М. Д. Леонтович. Очерк о жизни и творчестве, К., 1956;
- Он же. М. Леонтович, К. 1960, 1972,1974, 1977;
- Творчество М. Д. Леонтовича. 36 статей, упор. В. Золочевский, К., 1977;
- Завальнюк А. М. Д. Леонтович. Неизвестные страницы творчества, Винница, 1996;
- Он же. Некоторые вопросы стиля творчества М. Д. Леонтовича, Винница, 1996;
- Он же. М. Д. Леонтович, Винница, 1997;
- Он же. Николай Леонтович: исследования, документы, письма, Винница, 2002.
Нотные издания произведений Леонтовича
- Леонтович М. Народе песни - К. - Вид-во Днепросоюз - 1921 (5 десятков, редактор П. Козицкий).
- Леонтович М. Музыкальные произведения - К.-Х. - Книгоспилка - 1930-31 (8 сборников, проверил и примечания подал Я. Юрмас).
- Леонтович М. Украинские народные песни для хора - К. - Искусство - 1952 (Упорядочил М. Вериковский; 2 изд. - 1961).
- М. Леонтович. Хоровые произведения - К. - Музыкальная Украина - 1970 (Общая редакция М. Гордейчука, упорядочения и примечания В. Брусья).
- Леонтович М. Избранные хоровые произведения - К. - Музыкальная Украина - 1977 (спец.-редакция И. Мартона).
- Леонтович М. Хоровые произведения на народно темы. Из неопубликованного - К. - Музыкальная Украина - 1987 (Составление и редакция Б. Луканюк).
- Леонтович М. На русалчин Пасху. Опера в 1 действие. Либретто М. Леонтовича по сказке Б. Гринченко - К. - Музыкальная Украина - 1980 (лит. редакция А. Бобыря. Муз. Редакция для солистов, хора и симфонического оркестра М. Скорика).
- Леонтович М. Духовные хоровые произведения - К. - Музыкальная Украина - 1993 (Упорядочение В. Иванова).
- Духовно-музыкальные произведения украинских композиторов ХХ века - К. - 2004 (Составление и редакция М. Юрченко).
- Духовные произведения М. Леонтовича.- М. - 2005 (Составитель М. Гобдич).
- М. Леонтович. Хоровые произведения - К. - Музыкальная Украина - 2005 (Редактор-составитель В. Кузик.
Примечания
Ссылки
- Убийца стрелял в … спящего Леонтовича . Виктор Скрипник. «Голос Украины». 22.06.07
Микола Дмитрович Леонтович. Недоспівана пісня подільського Орфея
1(13) грудня 1877 року в сім’ї сільського священика отця Дмитрія (с.Монастирок теперішнього Немирівського району) народився син Микола, майбутній композитор зі світовим ім’ям, співець краси подільської землі. В історію світового музичного мистецтва Леонтович увійшов як автор художніх обробок для хору українських народних пісень (близько 200), а також як творець жанру витонченої хорової мініатюри на основі текстів і мелодій народних пісень. Серед його найкращих обробок народних пісень виділяються своєю мелодійністю “Щедрик”, “Дударик”, “Праля”, “Козака несуть”, “Піють півні”, “Ой з-за гори кам’яної”, “Женчичок-бренчичок”, “Зашуміла ліщинонька” та ін.
Дитинство Миколи Леонтовича пройшло в селі Шершнях Вінницького повіту (нині – Тиврівського району), де батько з 20 червня 1879 року отримав посаду настоятеля місцевої парафії. Мальовнича подільська природа, гармонія небесної блакиті та золота ланів, співочі люди, – все це пробуджувало в хлопця потяг до звуків рідної пісні. До того ж його батько добре грав на скрипці, гітарі та віолончелі, а мати гарно співала, що не могло не накласти свій благотворний відбиток на вразливу дитячу душу.
Коли хлопцеві виповнилося 10 років, то батьки віддали його на навчання до Немирівської гімназії (серпень 1887 року), де в цей час працювали друзі та однодумці Т.Г.Шевченка: Михайло Чалий, Іван Сошенко, Юліан Бєлкіна-Кенджицький, Опанас Маркович. Закінчивши підготовчий клас цієї гімназії, Леонтович того ж року вступає до Шаргородської духовної бурси, яку закінчує через чотири роки. Потім – тривалі роки перебування в Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Навчався в семінарії Микола Леонтович досить скромно. Так, перший клас він закінчив лише 25-м за списком, до того ж мав переекзаменування з твору. А в останньому класі гімназії навіть був залишений на другий рік. Очевидно, давалися взнаки його величезна завантаженість у семінарському хорі (де він був диригентом), а також рішення посвятити себе справі народної освіти.
Після закінчення семінарії у 1899 році Леонтович працює вчителем творчої праці, арифметики та географії в Чуківській двокласній школі. Про його перебування в Чукові розповідають протоколи засідань педагогічної ради школи за 1897-1901 роки, які зберігаються в музеї у місті Тульчині. Тут, у Чукові, Леонтович з сільських хлопців та дівчат організовує свій перший хор, робить записи українських народних пісень.
Особливо значним для Леонтовича як у творчому, так і в особистому плані був тиврівський період його життя (з 1901 по 1902 рік). В Тиврові Микола Дмитрович викладає музику та співи в місцевому духовному училищі, організовує дитячий хор. На цей же період припадає і вихід його “Першої збірки пісень з Поділля”, багато пісень з якої виконувалось місцевим хором. Також у Тиврові Микола Леонтович познайомився із Клавдією Ферапонтівною Жовткевич, уродженкою волинського села Підлісці, яка з 29 вересня 1901 року стає його супутницею життя.
Восени 1902 року Леонтович залишає Тиврів і переїздить до Вінниці. Деякий час тут він працює викладачем співів в церковно-учительській школі і одночасно диригує духовим оркестром. Поряд із цим Леонтович впродовж 1903-1904 років відвідує лекції та консультації в Петербурзькій придворній співочій капелі і невдовзі складає іспит на звання диригента церковного хору.
Приємним епізодом в житті молодого композитора була також рецензія відомого метра української класичної музики М.В.Лисенка на “Другу збірку пісень з Поділля” (1903 рік). Зокрема, Микола Віталійович писав: “Пригадуючи собі вашу збірку пісень, я був дуже зрадуваний, знайшовши в ній самостійні ходи, рухи голосів, а не підкладання інтервалів задля гармонійної площини”.
Однак, в житті Миколи Дмитровича бували і неприємні моменти. Через різні ускладнення йому довелося залишити Вінницю і тривалий час поневірятися без засобів до існування. Перебуваючи на батьківщині дружини, Леонтович дізнається, що на станції Гришине (нині – Красноармійське Донецької області) існує вакансія вчителя в залізничній школі. І Микола Дмитрович разом з дружиною перебирається на Донбас. Новий вчитель одразу ж припав до вподоби шкільному колективу. Але пропрацювати довго Леонтовичу тут не вдалося. Під час подій 1905-1907 років він викликає підозру в жандармів через симпатії до революціонерів, а також за те, що очолюваний ним хор робітників-залізничників виконував пісні антимонархічного змісту. Рятуючись від переслідувань жандармів, Леонтович переїздить до Тульчина. З 12 жовтня 1908 року Микола Дмитрович викладає церковний спів у місцевому єпархіальному жіночому училищі. Судячи із спогадів його учениці Ірини Шероцької-Кравчук (“Культура і життя”. – 1991. – 5 жовт.), уроки Леонтовича користувалися незмінним успіхом серед вихованок училища.
Починаючи з 1909 року, Микола Леонтович бере консультації з теорії композиції у професора Болеслава Яворського, учня відомого російського композитора Сергія Танєєва. Спочатку їх зустрічі відбувалися в Москві, а згодом у Києві. Спілкування із Яворським допомогло Леонтовичу досконало опанувати ряд прийомів із техніки хорового письма, зокрема, з поліфонії.
В 1918 році Леонтович переїздить на постійне проживання до Києва. Видатний український композитор К.Г.Стеценко, з яким Леонтович познайомився у Києві, так писав про свого знайомого: “Він ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе кружева з шовку. Його техніка, обробка найменшої речі настільки “ажурна”, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням.” До речі, обох велетів національної культури поєднувала не лише музична творчість, але й спільна праця в галузі державотворення за часів Центральної Ради: обоє працювали в педагогічній секції музичного відділу Міністерства народної освіти УНР (Кирило Григорович – головою секції, Микола Дмитрович – її діловодом). Окрім цього, Леонтович не полишає і суто професійної діяльності: працює викладачем хорової справи в Музично-драматичному інституті імені М.В.Лисенка, організовує та очолює в ранзі комісара першу українську державну капелу. В цей же час Микола Дмитрович пише 4 хорові поеми: “Легенда”, “Літні тони”, “Моя пісня”, “Льодокол”. Однак, творчу працю композитора перервала денікінська окупація Києва. Погрози розправою змушують Леонтовича переїхати із сім’єю назад до Тульчина. Тут він повертається до вчительської праці, багато і самовіддано працює на музичній ниві. З архівних джерел також відомо, що з 1 серпня 1920 року Леонтович займає посаду завідуючого секцією мистецтв при Брацлавському повітовому відділі народної освіти, а згодом – організатора державного хору в Тульчині.
Лебединою піснею композитора, за задумом самого автора, повинна була стати народно-фантастична опера “На русалчин великдень”. Для того, щоб закінчити її текст (слів автора, Бориса Грінченка, вистачило лише на одну дію), Леонтович виїжджає в село Стражгород, де проживала його знайома лібреттистка, колишня випускниця Тульчинського єпархіального училища Надія Василівна Танашевич. У Стражгород Микола Дмитрович прибув у четвер 20 січня 1921 року, якраз на іменини старого Танашевича. “На другий день, в п’ятницю, – писав перший біограф Леонтовича В.П.Дяченко, – Микола Дмитрович майже цілий день просидів з Надією Василівною над лібретто. Він дав усі необхідні вказівки та побажання і повернувся надвечір у Марківці щасливий і вдоволений. Тепер справа з оперою була цілком налагоджена.”
День 22 січня Леонтович, окрилений творчими успіхами, провів у будинку батька в селі Марківка нинішнього Теплицького району. Чи знав тоді подільський Орфей, що невблаганний час вже цієї миті набував для нього нових, особливих вимірів? Напевне знав, здогадувався...
Збереглися звістки про те, що Надія Танашевич в кінці книги В.П.Дяченка залишила такий запис: “Стара Танашевич 6-го янв. (ст.стиль) ворожила по руці (Леонтовичу. – Авт.), херомантичним способом вгадувала довжину (лінії. – Авт.) життя. Але в цей момент підійшла до них Надія. Тут же стояв і Грех (колега Леонтовича по Тульчинському училищу. – Авт.). Вона подивилась і сказала: “Ох, мамо! Та лінія життя зовсім скінчилась, нащо ж ти неправдиво кажеш. А М.Д. зареготався, та й каже: “Значить, коли я буду від вас іти, і з лісу вийде бандит мене вбивати, той я йому скажу: е, ні! Стій. Матушка Танашевич мені ще вгадувала довго жити”.
Наступні події, що трапились після цього, лише засвідчили невідворотність долі, яка штовхала геніального митця назустріч безсмертю. Про обставини трагічної загибелі Миколи Дмитровича від рук підступного вбивці, якого Леонтовичі гостинно впустили до хати, нагодували, дали притулок на ніч, вже говорилося багато у краєзнавчій літературі. Пізніші ж дослідження, щоправда, дозволили зробити істотне уточнення, що вбивцею національного музичного генія був агент Гайсинського повітового ЧК. Дозволимо собі ще раз процитувати цей документ (секретний рапорт начальника Гайсинської повітової міліції губернському начальству від 9 лютого 1921 року), оскільки наступні документи дозволяють зробити висновок, що вбивство композитора мало не випадковий характер (переклад з російської): “В ніч на 23 січня, агент повітчека Грищенко пострілом з гвинтівки вбив сина священика с.Марківки, Кіблицької волості Миколу Леонтовича – 43-х років, в якого Грищенко ночував і 26-го січня Грищенко, який переховувався в м.Теплику при переслідуванні його чинами міліції, пострілом з гвинтівки поранив в живіт міліціонера Твердохліба” (ДАВО, Ф.Р-195, оп.4, спр. 28, арк.116).
“Куля чекістського насланця, – писала вже у наші дні мистецтвознавець з Києва Валентина Кузик, – свідомо цілила в серце визнаного носія духовності нації – Миколу Леонтовича. Це був знак страшної кари, що чекає на кожного самостійника, який не догоджає системі”.
У цьому зв’язку досить промовистими виглядають наступні документи, виявлені автором (ДАВО, Ф.Р-2616, оп. 2, спр. 8, арк. 58, 63, 85). Мова в них йде про службову кар’єру агента Грищенка (накази Гайсинського повітового ЧК). Подаємо їх текст мовою оригіналу: “Зачисляется в списки в качестве районного информатора т.Грищенко Афанасий и на все виды положенного довольствия с 4-го сего декабря (1920 р. – Авт.).
Справка: Рапорт ст. информатора т. Пилата (яке красномовне прізвище! – Авт.) и резолюция секретаря т.Купцова».
«Убывшего в служебную командировку (виділено автором) районного информатора тов. Грищенко полагать в таковой и исключить с провиантского, приварочного и чайного довольствия с 12 сего ноября (очевидно, грудня. – Авт.)…
Выданные 5000 аванса районному информатору тов. Грищенко на секретные расходы (виділено автором), выписать в расход по приходно-расходному журналу”.
І, нарешті, наказ Гайсинського повітчека № 17 від 21 січня 1921 року: “Поступившие от районного информатора т. Грищенко 5000 р. на погашение полученного им аванса в Гайсин. Политбюро записать на приход по кассе” (чи не поповнив Грищенко таким чином свої грошові запаси, забравши згодом гроші у сестри Леонтовича?).
Імовірно також, що до відомих мотивів вбивства Миколи Леонтовича прилучився і його намір виїхати за кордон, про що свідчать спогади сина Надії Танашевич Бориса Іванова.
Болісним криком відгукнулася звістка про загибель Миколи Дмитровича Леонтовича по всій Україні, спонукала її кращі культурно-мистецькі сили до об’єднання в Комітеті пам’яті М.Д.Леонтовича (до речі, серед його членів зустрічаємо і багатьох наших земляків, зокрема, визначних музикантів Давида Бертьє та В’ячеслава Мерзлякова). Відзначилася досить своєрідним чином у “вшануванні” пам’яті славетного композитора і офіційна влада. Так, невдовзі після похорону Миколи Дмитровича тульчинські чиновники (на той час Тульчин був повітовим центром) приймають рішення про виселення вдови М.Д.Леонтовича з її помешкання, а також про конфіскацію меблів та музичних інструментів. Лише завдяки енергійному протесту Київського губернського комітету професійно-технічної освіти, Всеукраїнського комітету пам’яті М.Леонтовича та інших організацій Рада Народних Комісарів України 18 листопада 1921 року була змушена прийняти постанову про відміну рішень органів місцевої влади.
Все ж, попри те, що “ім’я Леонтовича було визнано неактуальним для радянської доби” (Історія української музики, 1991, т. ІV, с.15), чарівні звуки його музичних творінь і після смерті свого творця хвилювали серця не одного покоління слухачів. Палкі прихильники його творчості 1 черня 1922 року заснували на Поділлі філію Музичного товариства імені Леонтовича, його ж ім’я носила також Вінницька хорова капела. Пізніше, в 1946 році урядом УРСР було встановлено щорічні стипендії імені Леонтовича для студентів Київської та Львівської державних консерваторій, а також для учнів Київського музичного училища. В місті Тульчині композитору за проектом скульптора Г.Н.Кальченко та архітектора А.Ф.Ігнатенка споруджено пам’ятник-бюст, а в ряді інших місць встановлено меморіальні дошки та пам’ятні знаки (Тиврів, Тульчин, Чуків та ін.). Його ж ім’я з 1968 року носить Вінницьке державне музичне училище (нині – училище культури та мистецтв). І допоки линутиме над неозорими полями та долами щира українська пісня, ім’я Леонтовича та його творчість житимуть в серцях нащадків.
У світ мелодії і неба
Миколі Леонтовичу присвячується.
Олена Герасименко
Зима – а серцю ще не зимно,
хоч заметіль мете щодня,
і даленіє обрій сиво,
і горобці, немов рідня –
по підвіконню тарабанять,
аби зернятко – хоч яке…
І підкрадається, як пам’ять,
кубло у грудях в ’ є м ’ яке,
сідає звично на коліна,
зітхає стиха на плечі –
поліна тріскотять в каміні,
на шибці вогник від свічі…
Зворушливе таке, билинне,
проникливо мене дійма,
з небесних піль до серця лине,
й утіхи більшої нема.
Десь залишаються за кадром
картини, люди, вітражі.
Як струмінь світла в тишу крапле –
так «Щедрик» дзвоником в душі…
І вже панує, полонивши,
ущерть наповнює, несе –
туди, де хуга в груди свище,
у царство звуків і пісень.
У світ мелодій, щастя, неба –
до джерела, що сил дає.
Бо в серця є така потреба:
знайти покликання своє.
Попри доріг і попри часу –
на цій землі, з корінь оцих,
з яких натхнення причащався,
з яких – Орфеєм стати встиг.
Він наш, він наш, хоч над світами
його мелодій дивина,
не розсівається, не тане –
звучить на світ увесь вона.
Вона, мов плетиво розкішне,
у великодній тиші дзвін.
Веснянки спів, гаївки ніжні –
молитви – й тих торкнувся він.
Який орнамент, тло звучання,
природна грація жива!
То віншувально-величальна,
а то – з глибин душі сплива.
О Леонтовиче!Безсилі
у часі згинули вітри,
що серце кулею скосили,
та не убили пісні ритм.
То хто ти є – титан і геній,
Орфей, чи просто чоловік,
якому українські гени
у Музу вживлені навік?
На могилі М.Леонтовича
У цій могилі, в тиші цій,
на цьому кладовищі,
де прах покоїться мерців,
він - смерті й тліні вищий.
Напевне тут і брат, і друг –
над ними лине Вічність.
Чиясь душа, як чорний крук
крилом важким тут свище.
Під цим хрестом його нема –
він там, де небо в сонці.
Де жайвір пісню підійма
у неба на долоньці.
Прицільно мітився стрілець,
і куля не зависла.
Та смерть – не все, це не кінець –
є музика, Вітчизна!
Упало тіло, та не ти,
пробито тільки груди.
У пісню душу відпустив –
лиш зойкнув серцем грудень.
Тік-так. І мить та рокова
мовчанням гасне стиха.
Устами стиснемо слова
між пам ’ яті і лиха.
От-от Різдво, святий Василь –
колядки і щедрівки
летітимуть, їм стане сил
длядовгої мандрівки
Мелодія без неба й дна,
розкішна і барвиста,
між багатьох така одна –
разком міцним намиста.
shark_bmt писал(а):повторите
Я уже забыл детали, заранее
говорю, что могу подвирать что-то. В Великолукском районе Псковской области есть музей
Мусоргского. Там МП родился, в деревне Карево. Но дом, где он родился, давно не
существует, есть только фундамент. Не знаю. как сейчас, а раньше на этом фундаменте была
небольшая памятная доска. На доске строка из песни Мусоргского со слегка изменённым
текстом: `Барин наш миленький` (в оргинале - `мой`, а не `наш`). Появилась эта доска в
весьма советские ещё времена. Поставили ее за свой счет местные жители. Крестьяне, до
которых, видимо, как-то дошла память о Мусоргском. Как такой текст могли допустить, я не
знаю. И ведь никто не разломал. (повторяю, видел доску в начале 80-х, с тех пор там не
бывал. Далее. Из музыкантов давних лет один В.Каратыгин доехал до этих мест. Прочие мы
все, музыковеды, почитатели, композиторы, исполнители, удачно пользовались тем, что
Мусоргский творил, но после Каратыгина никто больше ничем таки не инетерсовался. писали в
книгам. что родился в Кареве, вот и всё. А что за Карево, кто его там знает, кому оно
надо. Насколько я знаю рассказы о появлении музея, он возник опять-таки не по инициативе
нас, столичных ценителей, а по инициативе дяденьки учителя из тех мест, который добрался
до, кажется, Хренникова, последний и дал отмашку действовать. И вот сделали музей. С
которым, к слову, одно горе. Экспонатов крайне мало, место от центров далёкое, доходов
никаких, то обворуют-влезут, то ещё что. Но в былые годы музеем постоянно занимался
Е.Е.Нестеренко. Осмелюсь порекдомендовать статью Н.С.Новикова, совершенно уникального
человека, которого я знал лично: http://www.hrono.ru/libris/lib_n/novmus05.php . Где-то у
меня лежат распечатки некоторых его исследований родословий Мусоргского, которые
удивительно интересны и добросовестны. Ими Николай Степанович занимался, сидя в пыли
архивов, многими годами. Систематически бы их надо издать, надеюсь, что у Нестеренко есть
все материалы. Ибо публиковалось всё это хаотично и разрозненно.
Я был свидетелем того, какую неприязнь ко всему этому делу имело местное руководство.
Евгений Евгеньевич, который тогда, вов сяком случае, был человеком весьма и весьма
могущественным, добился решения об установке большого памятника Мусоргскому в местах. где
композитор родился. Должна была состояться закладка этого монумента. Для этого ЕЕ
подготовил большую концертную программу, пригласил хор Мигина, Едену Образцову, меня тоже
прихватил, выстроили временную эстраду под открытым небом. Все мы приехали. Приезжаем. А
холм, на котором должно был стоять памятник, распахан. распахан так, что подойти туда
невозможно. Ясно, что никакой сельскохозяйственной необходимости тут не было. Такая форма
местного начальственного хулиганства. Концерт провели, а вот церемонию отменили. И
памятник так и не заложили. Спустя годы опять ЕЕ пошел по второму кругу, было некое
собрание в мастерской скульптора Думаняна у уже отлитого памятника организовал он митинг,
распространил что-то такое в прессе, в общем. как-то ему удалось пропихнуть, я бы сказал,
этот проект. С огромным сопротивлением на разных этажах власти. - Сам музей находится в
другой усадьбе неподалеку, в селе Наумово, там жили близкие родственники МП, упустил это
сказать. Памятник вроде бы благополучно стоит, но я его так и не видел, никак не доеду,
места не близкие, надо на своей машине, самое близкое цивильное место там городок Торопец,
от него километров 20-30 всё-таки. Можно с Рижского вокзала до станции Кунья, там как-то
на автобусе, но где ночевать, непонятно. Сложно, в общем. А до Торопца путь не близкий.
Может, забыл что, а уж напутал точно, простите. Так и не имею ответа на вопрос, кто
отрубил руку.
украинский композитор, хоровой дирижер, педагог. Работал учителем, преподавал хоровое пение в Виннице, Тульчине, Киеве. Создал классические образцы украинской хоровой музыки. Ему принадлежат свыше 200 обработок украинских народных песен (а капелла), русских песен, несколько оригинальных хоров. Хоровые миниатюры - выдающееся явление в области обработки народной песни; они широко исполняются профессиональными и самодеятельными коллективами.
В 1887 гг. поступил в Немировскую гимназию. В 1888 г., за неимением средств, отец перевел его в Шаргородское начальное духовное училище, где воспитанники содержались на полном пансионе. В училище он овладел пением по нотам, и мог свободно читать сложные партии в церковных хоровых произведениях. В 1892 г. поступил в Подольскую духовную семинарию в Каменце-Подольском, где изучал теорию музыки и хоровое пение, овладел скрипкой, фортепиано, некоторыми духовыми инструментами, начал обрабатывать народные мелодии, беря за образец обработки Н. Лысенко . В 1898 г. окончил духовную семинарию, и решил работать учителем в сельских школах и одновременно самостоятельно совершенствовать свое музыкальное образование. В селе Чукови он организовал самодеятельный симфонический оркестр, который исполнял украинские мелодии и пьесы русских и украинских композиторов. В 1901 г. он издал первый сборник песен с Подолье. В 1903 г. вышел второй сборник подольских песен с посвящением Н. Лысенко.
Осенью 1904 г. оставил Подолье и переехал на Донбасс, где устроился преподавателем пения и музыки в местной железнодорожной школе. Во время революции 1905 г. организовал хор рабочих, который выступал на митингах. Деятельность привлекла внимание полиции, и он вынужден был вернуться на Подолье, в Тульчин, где преподавал музыку и пение в Тульчинском епархиальном женском училище для дочерей сельских священников. С 1909 г. учился под руководством известного теоретика музыки Б. Яворского , которого он периодически посещал в Москве и Киеве. В то время создал много хоровых обработок, в частности знаменитый «Щедрик», а также «Піють півні», «Мала мати одну дочку», «Дударик», «Ой, зійшла зоря» и др. В Тульчине знакомится с композитором К. Стеценко . В 1916 г. вместе с хором Киевского университета исполнил свою обработку «Щедрика», принесшую ему большой успех у киевской публики.
С установлением Украинской Народной Республики переехал в Киев, где начал активную деятельность как дирижер и композитор. Ряд его произведений включили в свой репертуар профессиональные и самодеятельные коллективы Украины. На одном из концертов большой успех имела «Легенда» Н. Вороного в обработке композитора. После прихода большевиков работал некоторое время в музыкальном комитете при Народном комиссариате просвещения, преподавал в Музыкально-драматическом институте им. Н. Лысенко, вместе с композитором и дирижером Г. Веревкой работал в Народной консерватории, на курсах дошкольного воспитания, организовал несколько хоровых кружков.
Во время захвата Киева 31 августа 1919 г. деникинцами вынужден был бежать в Тульчин. Основал первую в Тульчине музыкальную школу. В 1919-1920 гг. работал над первым большим симфоническим произведением – народно-фантастической оперой «На праздник русалок» по одноименной сказке Б. Гринченко . Осенью 1920 г. в Тульчине состоялись гастроли хоровой капеллы под руководством К. Стеценко и П. Тычины как второго дирижера. Во время концертов капеллы исполнялись произведения композитора. В последние месяцы жизни заканчивал оперу «На праздник русалок». В ночь с 22 на 23 января 1921 г. композитор находился у своего отца в селе Марковка, где был убит агентом Гайсинской уездной ЧК А. Грищенко. Текст рапорта, раскрывающий имя агента, был обнародован в 1990-х гг.